«Жити свято»: розмова з митрополитом Борисом про війну, покликання й мир у серці
Під час Різдвяного посту, у час, коли війна продовжує нищити людські життя і ранить душі, митрополит Борис Ґудзяк ділиться особистими роздумами про свій шлях, покликання та найбільші виклики нашого часу.
«Мої світи терплять, але я почуваюся вдячною людиною»
На запитання «Як ви насправді?» владика не відповідає автоматичною фразою ввічливості. Він чесно визнає: живе в часі великих контрастів.
«Є над нами всіма хмара цієї війни і велика турбулентність в світі і в американському суспільстві. Тобто мої світи терплять. Це є складний час для християн, для церков, цілої Католицької Церкви, Греко-Католицької Церкви в Америці. Числа зменшуються. Брак кадрів, покликань, коштів. В нашому українському житті – щоденне бомбардування, втрати, каліцтва, смерті».
Разом з тим, говорить, що переживає період глибокої вдячності. Цього року йому сповнюється 65. Це, за його словами, рубіж, який дозволяє озирнутися назад і чесно подивитися вперед. Митрополит згадує етапи свого життя: розвиток Українського католицького університету, багаторічну працю в академічному середовищі, служіння в Парижі. Тепер відчуває, що «паризький етап заокруглюється», а в Америці, у Філадельфії, починають приносити плоди роки підготовки. Він чесно говорить про власні слабкості – про «самозалежність», відчуття, що «я мушу щось зробити», замість повної довіри Богові. Але саме цю довіру й бачить як головне завдання. Він мріє про спільноти, в яких можна почути слова, сказані колись про перших християн: «Погляньте, як вони вміють любити».
“По-перше, я дякую Богу за життя, за життя в Христі, за Хрещення, за своє покликання, за священство.
Це великий привілей – служити єпископом.”
Мені тепер сповнюється 65 років. І це такий певний етап, я так пам'ятаю, коло 33 я чув, що, ви знаєте, почалася молодість. Минуло вже тридцять три роки від того часу. І думаю, що це таке завершення одного хронологічного етапу в житті.
Ми, єпископи, служимо до 75-го року життя, так що, якщо буде здоров'я і Божа воля, то я маю 10 і лише 10 років в активному, канонічному єпископському служінні. І дивлячись в минуле, я дякую, що Бог благословив розвиток університету, це була велика частина мого життя, що анґажування в наукове середовище – сьогодні в мене є позбавлене активного писання і інтенсивних досліджень, але я ще присутній і спілкуюсь з досить широким міжнародним академічним світом. І, властиво, в цьому середовищі передусім вже є єпископом.
А друге, я дуже тішуся цими тижнями, що в Парижі, де я служив нарешті є призначений новий постійний єпископ і десь, скажімо, таке відчуття, що Паризький етап також заокруглюється. Ну і тепер в Америці, в Філадельфії, є таке відчуття, що підготовчі різні кроки починають приносити духовний плід. Є команда молодих людей, відбуваються цікаві події, зустрічі. Є добрий контакт з великим Римо-Католицьким світом. Є 80 мільйонів католиків в Америці, близько 400 єпископів. З ними є добрий контакт. Так що я чуюся щасливою людиною незважаючи на цих турбулентностей і жахливої війни.
Зранені душі: як жити серед болю
Сьогодні, каже митрополит, особливо відчутно, наскільки зраненими є людські душі. Йдеться не лише про військових чи тих, хто втратив рідних, а й про ціле суспільство, що живе в постійній тривозі.
Святий Августин має такий вислів, що «наші серця неспокійні, поки вони не спочинуть у Господі». Без сумніву, є багато травм, які потребують чи медичного, чи професійного психологічного втручання, терапії. Одночасно, кожна людина, тим більше людина в тривозі, травмована, потребує відкритися на великі істини і на долю, яка веде нас до щастя. Багато хто сьогодні навіть без війни, без насилля живе без чіткого розуміння свого життя, без сенсів.
Ми бачимо сенс життя, правду, дорогу і саме життя у Христі і все одно нам треба помагати людям, матеріально і душевно, психологічно. Але ми, церковні служителі, підтримуючи людей комплексно, передусім покликані звертати їхню з нами увагу на той камінь, який є фундаментом стабільності в нашому житті.
Не йде мова про якусь ідею чи ідеологію, а йде мова про зустріч з Богом, яка також помагає нам у нашій зустрічі з людьми. Кожна людина терпить і кожна людина остаточно помре. Але коли ми, коли наше життя є частиною ширшої мережі стосунків, коли ми є у відношенні з Богом і з ближніми, коли іншими словами, наше життя є життям любові, відкритості на інші служіння іншим, воно набирає значення, яке може долати різні перепони, різні труднощі, різні кривди і травми.
“Про це важливо говорити, але набагато важливіше – свідчити. Як ми можемо комусь помогти в самітному терпінні?
Запросити до спільноти, до спілкування, і творити цю спільноту.”
Воплочений Бог і конкретна любов
Готуючись до Різдва, владика Борис нагадує: відповідь Бога на людський біль – не абстрактна і не теоретична.
“Христос діяв дуже конкретно. Він не махнув над світом, над глобусом магічною паличкою, виправляючи всі пороки.
Бог лишає нас вільними. Христос воплотився в одному конкретному місці.”
Ми тепер, під час передріздвяного посту, коли готуємося до приходу Божого, до Різдва, до розуміння цього приходу. Цей прихід є конкретним. Народження у Вифлеємі, є конкретні опікуни – батьки, є конкретний час. Тобто це не є абстрактна відповідь, а персональна і персоналістична відповідь Божа на людську тривогу і людські терпіння, яке передусім пов’язане з гріхом.
Бог входить в наше життя і проповідує до тих людей, які поруч, які в Святій Землі в той час були. Не всі чули, навіть ті, що чули, не всі зрозуміли, а ще менше прийняли. І, як би сказати, засвоїли. Ніхто з нас не зможе вивести своїм словом чи якимось служінням всіх з печалі, з терпінням, з несправедливості. Але ми можемо черпати з цього джерела правдивого життя, вічного життя, і цим кухлем ділитися з тими, що є поруч. Тобто ділитися певною істиною, яка оформлюється словами і концептами, але найважливіше нам слід ділитися певною дійсністю, певною якістю стосунків. Дарами і плодами Святого Духа. Лагідністю, довготерпеливістю, любов’ю.
Мій життєвий досвід показує, що там, де я зустрічався з такими особами, з щедрими в цьому виборі, де вдалося самому бути учасником таких люб’язних, добрих, благословенних, життєдайних стосунків – життя розвивається, процвітає, люди ростуть, зцілюються, навертаються до добра. Іншими словами, життєві виклики є непростими і відповіді на них не є як «нескафе» – порошок, кип'яток і задоволення. Треба ціле життя працювати і ціле життя відкриватися на Божу благодать.
Чого сьогодні прагне владика Борис? Як людина, як душпастир, як українець?
Є низка завдань, проектів, певних покликань, які мені слід сповнити. Як Архиєпископ Філадельфійський, як президент УКУ, як українець, як американець, як людина 21-го століття.
Тобто хочеться відповісти на біль людей, на бідність, на брак розуміння Бога, правди, соціальної справедливості в Америці, геополітичної істини щодо України. Я на тих фронтах працював і працюватиму. Але я щораз більше відчуваю, що найбільший внесок, який ми можемо зробити і чого я прагну в своєму житті, якщо ми можемо жити з Богом і жити свято, бути святими.
Я бачу різні свої особисті недотягнення, свою самозалежність, тобто отаке відчуття, що я щось зроблю, що я мушу це звершити, замість того, щоби вповні віддаватися Богу і довірити цю справу, цей день, моє життя Богові вповні. Отже, цього я найбільше бажаю.
“Я би дуже хотів щоби наша архиєпархія була живою і радісною, мирною спільнотою у Христі. Я би хотів, щоб ми відверталися від посередності, від такого ставлення: «А якось то буде». Бо «якось то буде», це не є активна довіра до Бога. Дуже часто, це просте недбальство.”
Я би хотів, щоби всюди в нашій архиєпархії ми жили так, що приходить хтось нам на зустріч і каже, «О, дивіться, як вони любляться взаємно». Так як говориться про перших християн в діяннях апостолів в Святому Письмі. Для мене дуже важливі якість літургійного життя, співу, краса і творче мистецтво. Тобто мистецтво, яке є вкорінене в традиції, але також яке є живе, яке не боїться виклику, який завжди є пов'язаний з правдивим процесом творіння. Не лише копіювання.
“Я би дуже хотів, щоб в цьому світі, де бракує сенсів, наша спільнота була такою, яка дає сенси її членам, і свідчить про ці сенси ширшому оточенню.”
Я маю відчуття, що не говорячи за себе і за свій стан, але зараз за архиєпархією, думаю, що ми зрушились з певної точки і переживаємо певний позитивний розвиток. Я це чую від людей, люди дякують за якесь пережиття, за якусь подію, за якусь проповідь, за якусь зустріч. Отже, щось рухається, але, очевидно, ніколи немає якогось досконалого і остаточного завершення цього паломництва. А часом ми стоїмо на місці, а ще гірше... десь… йдемо взад чи вниз. Мені здається, що ми почали ще не летіти, а вже йти.
Покликання: мистецтво слухати
Покликання Митрополита визрівало не один рік. Це не був «порожній» час – навпаки, час довгих роздумів, розпізнавання: чи бути одруженим, як поєднати інтелектуальне й духовне життя. Священичі свячення він прийняв у 38 років.
Він згадує, що від раннього віку мав дуже живе відчуття Божої присутності поруч і відчуття, що Бог має стосунок до його життя:
«Я завжди відчував, що є Бог і що Він має відношення до мене, і я покликаний плекати цей стосунок. У підлітковому віці бажання молитися, іти за Євангелієм, за ідеалом заповідей стало для мене життєвим пріоритетом. Я читав духовну літературу, віддавав багато часу особистій молитві, ходив на Богослужіння».
Іноді він був наймолодшим у храмі на шістдесят років — та це не лякало, а ставало тихим, самотнім, але цінним шляхом пошуку Бога.
Коли з’явилося розуміння священичого покликання?
На це запитання митрополит відповідає відверто: шлях не був прямою лінією:
“Священство було частиною мого шляху, але не вичерпною.
Від підліткового віку до моїх свячень пройшло майже чверть століття.
Але це не був період бездуховного життя — навпаки, час глибоких пошуків і розпізнавання покликання.”
Він відчував потяг до інтелектуального життя і намагався поєднати його з духовним досвідом:
«Для мене було дуже важливо поєднувати розум і віру — але віру не як абстрактне поняття, а як живий стосунок із Богом. Мені ніхто не показував різних опцій — я не проводив час у монастирях, не мав широкого вибору доріг. Але священство було перед моїми очима як шлях життя, пов’язаний із молитвою й служінням».
Приблизно в чотирнадцяти–п’ятнадцятирічному віці він почав розуміти, що саме це може стати формою реалізації глибокого духовного прагнення:
«І так, крок за кроком, я попрямував до семінарії».
На запитання, як людині знайти своє покликання, владика відповідає коротко:
“Треба слухати.”
Покликання є від когось, воно від Бога до тебе. Бог кличе. Але ми не завжди слухаємо. І ми дуже часто є нетерпиливими, ми хочемо вже знати все. А наше життя — це таїнство. І Господь — безмежне таїнство. Протягом життя ми можемо побачити й пережити лише частину цього Божого плану.
І зараз на 65 році я думаю, як мені розпізнати моє покликання. Не в тому сенсі, щоб все попередньо було якесь марне чи помилкове, але що воно розвивається, воно має нові етапи. І у мене було дуже багато таких тривалих періодів. Ніби невизначеності, довгих студій, довгих роздумів чи бути одруженим чи ні.
Озираючись назад, я бачу, наскільки збагачувальним був цей час. Це була не поспішність, не бажання вирішити питання “на зараз”, бо так вимагає система чи годинник. Це була готовність іти глибше, дати Богові час, дати собі час.
Можливо, на страшному суді мені Господь покаже, що треба було по-інакшому тут і там і сто разів. Але я якось маю мир і спокій з усіма такими недосконалостями.
Моє життя є позначеним Божим провидінням. І на підставі того я можу порадити людям бути терпливими і слухати. Предстояти перед Богом з піднятими руками, з відкритим серцем, з готовністю на Боже слово сказати так, прийняти цей поклик. А він відчувається у мирі, коли поклик ззовні творить гармонійний акорд в серці. І треба йти за цією мелодією.
